Атер Катта
Dictum sapienti sat est.
Микола Вінграновський

Отче небесний, син твій спокушений,
Утихомир мої страсті земні.
Погляд мій спалений, подих мій здушений,
Я в небезпеці, страшно мені.

Виведи з відчаю крихту надії!
Сам не вберігсь непогрішний Адам:
В хтивім бажанні він гріх заподіяв,
Райську красу за бажання віддав.

Світло життя, я в глибокій зажурі,
Вилікуй в серці болі біди
І порятуй мого човна від бурі,
В тиху причалість його заведи.

Ти, серцезнавцю, вовіки і нині
Знаєш ти все на дорозі людській,
Прошу: прости по своїй благостині
Всі недомовки в молитві моїй.


Сміятись вам, мовчати вами,
Вашим ім'ям сповнять гортань
І тихотихими губами
Проміння пальчиків гортать...

На лист, на сніг, на квіт, на тіні,
У шелест і нешелестінь,
Стелить в душевному тремтінні
Солодку, юну вашу тінь,

І в світанковім сумовинні
Прощально пестить щию, ніс
І сонні соняшники сині
В солонім сонці сонних кіс,

І знать одне: любити доти,
Доки не згасне долі рань,
Не згаснуть серця перші кроки
І перші болі перших ран.

Любити вас - любити знадність,
Любити вас - любить для вас,
Любити вас - любити радість
В червнево-вересневий час.


Б'ють в доміно — з ногами стіл ввігнали.
Б'ють в доміно — світанок море п'є.
Б'ють в доміно — серця понапухали.
Б'ють день. Б'ють ніч. Б'ють все життя своє.

Б'ють в доміно — могила до могили.
Б'ють в доміно — облич сіріє прах.
Б'ють в доміно над морем ті, що били
Учора із гвинтівок в таборах.

Нема мені тут моря! Я мовчу,
Мовчу і дихаю, і світ, як подих, рветься.
І плачу я, і, плачучи, лечу
На затонулий острів твого серця.

Там я страждав, не вміючи страждать,
І, морем згойданий від моря і до моря,
На горизонті хвильного стобор'я
Любив я подих твій своїм німим торкать.

Я світ любив! Я світ любив, і лунко,
І синьо, й струнко думка бігла спритна...
Б'ють в доміно на чорнім відпочинку,
Б'ють і тебе, любов моя невбитна!


Блакитно на душі… забув, коли мовчав…
Вже гасли пальці, билася дорога,
А тут тобі і нате: молочай
При березі, в камінні, на порогах…

Кричало серце літака за ним!
А там, внизу, вода свій берег мила,
І весни починалися із зим,
І ти неподалеченьку ходила.

Де не повернешся — кругом у світі ти…
Душі світання, сутінку печалі,
Нема в тобі ні зрад, ні марноти,
Ти вся, як є. Ти вся, як будеш далі!

Люблю тебе. Ми думаєм одне.
За білим чорне, поза ним червоне.
Не вітер тишею, а тиша вітром дме,
І тане мак, в червонім чорне тоне…


Ярами бурими, гнідими
Тумани впали, поповзли,
Німотні тіні заходили
Сліпого попелу й золи.

Який поріг? Нема порога.
Де родовід? — не доведу.
Цілує тихо Перемога
Губами білими Вдову.

А горе горя ще народить,
В порожній вигляне рукав:
Стоїть народ мій і народи
Із похоронкою в руках.

Лежать руйновища, затихли,
Зозулі лет — ні в тих ні в сих.
Земля — могила для загиблих.
Земля — землянка для живих.

І лиш сльоза з пожеж іржава
Таку ж іржаву доганя —
До смерті стомлена держава
У плуг корівку запряга.

Народ піврукий і півногий
Пита — кого? чого — пита?
Вдова цілує Перемогу
У перепалені вуста…

Погиб народ. Не стало знаку.
Одна ознака — був такий.
Під мерехтінням Зодіаку
Вербові капці і ложки.

І тут, коли, коли вже мурі
На нас дивилися віки —
В дитдомі, в гільзі, у латурі
Народ нам зав'язав пупки:

Малі-маленькі — більші-менші,
Дезинфіковані вапном, —
Так стали ми, народоперші,
Його незаскленим вікном.

Тотальної погуби-згуби
Ребристе в лишаях дитя.
І цілували наші губи
Вдова-Любов, Вдова-Життя.


Заспіваю твоє ім'я,
Твоє тихе ім'я вишневе,
Де між хмарами обійма
Свою ніжну дорогу небо.
Де горить під зорею мак
І говорить гроза з грозою,
Переманює — перейма
Хвиля хвилю попід горою.
Заспіваю твою любов
У великій твоїй дорозі,
В тій дорозі, де й я ішов
В кароокій рясній тривозі,
Де цілує росу роса,
Де дніпрова світанна повінь
І на ластівці не згаса
Молодий вечоровий промінь.
Заспіваю ті імена,
Що любили і люблять, будуть
Бо вишнева твоя струна
Біля серця мого і люду.
Заспіваю тобі себе
Твоїм словом — від тебе маю…
Там, де час голубінь пряде,
Дорогу тебе заспіваю.


Ти плачеш. Плач. Сльозам немає влади.
Нема закону, перешкод нема.
Ти плачеш. Плач. Втішати я не ладен.
Душа моя холодна і німа.

Дорогоцінні дні я біля тебе знищив,
За спалені роки нічого не просив я.
Навколо тебе в їхнім попелищі
Росте покора і росте безсилля.

Я думаю: у цім твоєму світі
Небудь-коли в ім'я смачного сну
Мене ти зрадиш й викинеш на смітник,
Як знуду за тобою навісну.

Як мало ненавидіти й любити!
І як багато жить, щоб тільки жити.


Гай-гай, моя фантазіє печальна, —
Моя невірна любко чарівна!..
Лиш відпусти тебе від серця до вікна,
Як ти летиш свобідна й безпричальна…
Гай-гай, моя фантазіє печальна!..

Всміхнись мені, коханочко моя!
Змалюй мені картини не трагічні,
Пошли мені квартали опівнічні,
Коли я вперше Демоном буяв.

І шепотів собі його молитви,
І плакав з радості в передчутті труда…
Не крізь прокляття, злигодні та битви
Мені вчувалась Демона хода.

Любов мені його лиш осявала,
Він тихим степом поставав мені…
Стояла Україна вдалині
І дні озорення мої благословляла.

Було мені так легко на душі. —
Казав учитель мій: розумно, чисто, ясно… —
Мов над землею груші запашні,
Думки гойдалися над серцем, щоб упасти.

Я жив тоді, мов складений із скла,
Бо світ в мені світився осіянний…
І все було: і друзі, і Москва,
І свято літ, і образ Юліани…

Прийди ж, гармоніє, в стривоженість мою
Перед високими картинами святими,
Я ними снив!.. І от я вже стою
Стривожений і тихий перед ними…
Прийди ж, гармоніє, в тривогненість мою!

@музыка: Loona – Hijo de la Luna (Венский вальс)

@настроение: окрылённое

@темы: полезное, стихи